У таких хворих практично не виявляють ранні патогномонічні ознаки цієї патології. На початку захворювання особи скаржаться на загальну слабкість, втомлюваність, зниження працездатності, пітливість, головний біль, погіршення апетиту. У школярів відзначають безпричинне зниження успішності в навчанні, з’являється втомлюваність, апатія, невизначена загальмованість. Надалі у міру розвитку захворювання наростає загальне нездужання, зниження маси тіла, підвищення температури тіла, спостерігається постійний головний біль. Серед факторів, що провокують розвиток туберкульозного менінгоенцефаліту є такі:

• грип у дорослих і дітей, гостра вірусна інфекція;
• переохолодження організму;
• гіперінсоляція;
• тривалі і часті захворювання бронхолегеневої системи;
• травма головного та спинного мозку як наслідок БЦЖ-інфекції у дітей;
• травматичні пологи;
• нез’ясовані причини.

У сучасних умовах від 20 до 40 % випадків туберкульозний менінгоенце-фаліт може спричинюватися первинно-ізольованим ушкодженням мозкових оболон і центральної нервової системи. А тому не завжди можна визначити патогенетичний зв’язок туберкульозного менінгоенцефаліту з туберкульозом інших органів.

Клініку туберкульозного менінгоенцефаліту у дорослих та дітей можна умовно розподілити на три періоди:

• продромальний, або період передвісників, тривалістю від 3—5 діб до 21-26 діб;
• клініка ураження мозкових оболон та черепних нервів:
• клінічні прояви ураження тканини мозку (парези, паралічі або термінальні).

Слід зазначити, що на початку захворювання є труднощі діагностики, оскільки менінгоенцефаліт може розвиватися на тлі гострого респіраторного захворювання, грипу, інших неспецифічних захворювань. У разі збільшення вираженості менінгеальних симптомів діагностують вірусний або гнійний менінгіт, в окремих випадках — отогенного характеру.

У випадках погіршення загального стану хворих, відсутності позитивного клінічного ефекту від застосування неспецифічної протизапальної терапії передбачають туберкульозну етіологію захворювання і пацієнтів госпіталізують в спеціалізовані стаціонари.

Для встановлення заключного діагнозу необхідно провести такі дослідження:

• загальний аналіз крові і сечі;
• рентгенографію грудної клітки;
• пробу Манту з 2 ТО;
• комп’ютерну томографію головного мозку;
• імуноферментний аналіз спинномозкової рідини з визначенням антитіл до мікобактерій туберкульозу.

На користь туберкульозного менінгіту свідчить і фтизіатричний анамнез, поступовий початок хвороби, головний біль, на який не впливають звичайні анальгетики. На цьому тлі приєднується менінгеальна симптоматика (нудота, блювання, не зумовлене споживанням їжі, загальмованість). Проте ригідність потиличних м’язів і симптом Керніга, безсумнівно, свідчать про менін гіт будь-якої етіології, тому високою інформативністю характеризуються дослідження спинномозкової рідини. Поперекову пункцію необхідно проводити навіть у разі незначної підозри на туберкульозний менінгоенцефаліт, не чекаючи повного розвитку менінгеального синдрому. Цей аналіз слід повторювати кожні 7—10 діб.

Основними характерними змінами спинномозкової рідини, які виявляють під час ліквородіагностики, є: збільшення кількості білка, цитоз, випадіння плівки у спинномозковій рідині, що зберігається протягом 24 год на холоді, але не на морозі, зниження концентрації глюкози, хлоридів, збільшення кількості молочної кислоти, загального змінного азоту.

Швидке (до 7—9 діб) виявлення туберкульозного менінгіту і його своєчасне та адекватне лікування є запорукою успіху та рятує життя хворим. Навпаки, запізніла діагностика цієї патології (протягом 21 доби і більше) призводить до летального кінця або до глибокої інвалідизації з повною втратою зору і паралічами.